УДК 81’38:003.349.2:[930.2:003.071]’’09/13’’
DOI: https://doi.org/10.17721/APULTP.2018.36.19-37
Дядищева-Росовецька Ю.Б
Анотація. Розглянуто деякі графіті в інтерпретаціях В. Німчука та С. Висоцького. У статті аналізуються сучасні уявлення про лінгвостилістику літератури Київської Русі, що тісно пов’язані з традиціями наукового вивчення самого цього красного письменства. Тобто, у даному випадку своєрідність поняття про літературну мову відбиває своєрідність уявлення про давньоруську літературу, що не є в жодному разі “художньою літературою” сучасного типу, або fiction. Відповідно й обсяг матеріалів, що мають слугувати для вивчення стилістики літератури Київської доби, чітко визначається своєрідністю наукових уявлень про саму цю літературу і про літературну мову, якою вона створюється.
Наведені міркування змушують нас запропонувати як допоміжний “вимірювач” для дослідження стилістики літератури Київської доби критерій відбиття чи відсутності в текстах певної поетики. Як відомо, явище поетики цілком правомірно поширюється і на фольклор, і на сучасну ділову писемність, і на позафольклорну усну мовну діяльність. Тож і ми отримуємо можливість визначити в тих же графіті Софії Київської стилі церковної писемності та усного канону, фольклорний і діловий юридичний. Але при такому підході відразу впадає в око яскрава особливість стилістики графіті Софії Київської у порівнянні з подібним за обсягом текстів масивом графіті Софії Новгородської: серед київських графіті практично немає фольклорних за походженням, не кажучи вже про відбиття язичницьких ритуалів, які знаходимо на стінах Софії Новгородської. Чому так сталося, які риси світогляду причту і прихожан Софії Київської відбиває це явище?
Наведений висновок може бути надійно опертий на статистичні дані. Але коли дослідники знаходять у текстах ХІ–ХІІІ ст. силабіку або “елементи силаботонізму”, то варто нагадати про дуже вірогідну випадковість відповідного сполучення звуків і складів. Набагато надійнішим видається віднесення деяких графіті до кондакарного вірша. Але ж не треба забувати, по-перше, про гіпотетичність взагалі такого ототожнення, а також про те, що може йтися лише про пристосування візантійського вірша до слов’янського мовного контексту.
Ключові слова: лінгвістика, стилістика, історія літературної мови, поетика, фольклористика, графіті Софії Київської.
Інформація про автора: Дядищева-Росовецька Юлія Борисівна – кандидат філологічних наук, доцент; доцент кафедри стилістики та мовної комункації; Інститут філології; Київський національний університет імені Тараса Шевченка.
За влучним висловом Г. Винокура, “ланкою, що безпосередньо поєднує історію мови з історією інших галузей культури, природно є лінгвістична стилістика, оскільки її предмет створюється в результаті того, що мова, як факт культури, не тільки слугує спілкуванню, але й певним чином переживається й осмислюється культурною свідомістю” [1, с. 226]. Дослідження в галузі лінгвістичної стилістки ускладнюються, коли ідеться про вивчення пам’яток давньої доби.
Предметом нашого розгляду є лінгвостилістичні особливості кириличних графіті ХІ–ХІІІ ст., знайдених у Софії Київській. Звичайно, в усі часи таке писання не віталося, проте, “незважаючи на заборони, які порушувалися, у першу чергу, самими церковниками, звичай видряпувати записи й малюнки на стінах будівель отримав на Русі значного поширення” [2,c. 139]. С. Висоцький знайшов згадку про це навіть у билинах:
В другой скочил, – колодязь стал;
У колодязя поставил часовенку,
На часовне подписал свое имячко:
“Ехал такой-то сильный, могучий богатырь,
Илья Муромец сын Иванович” [16, с. 390].
Укладач “Русской хрестоматии” Ф. Буслаєв узяв ці рядки із запису билини про Іллю Муромця “нижнегор.[одским]нареч.[ием.]” [16, c. 387]. Запис цей далі неатрибутований, але, здається, справжній. Важко судити, чи тут і справді пригадування про звичай писати на стінах церков, але скоріше відбилося враження співця про написи на зовнішніх поверхнях церковних споруд, такі як, наприклад, напис на дзвіниці Івана Великого у московському Кремлі.
Графіті на стінах Софії Київської численні (див., зокрема, підрахунки В. Корнієнка: [4, с. 2]). Ці “неофіційні” написи мають надзвичайно цікаву жанрової палітру. С. Висоцький розрізняв серед них написи пам’ятні, побутові, добропобажальні, поминальні, а також написи, що стосуються зображень на фресках [2, c. 12]. Як зауважує В. Німчук, зміст графіті ширший, бо “серед розгорнутих написів трапляються й пам’ятки літературної творчості, образного мислення й художніх смаків епохи Київської Русі” [6, с. 25].
Тут перед нами постає ціла низка проблем, і, передусім, виникає питання, чи правомірно включати до об’єктів вивчення в нашому контексті епіграфіку як таку, тобто т. зв. некнижні тексти? На це запитання дає відповідь В. Русанівський, засновник і перший завідувач відділу культури мови та стилістики в українській Академії наук, укладач фундаментального підручника з історії української літературної мови. Він, крім традиційних джерел, розширює поле дослідження літературної мови й на епіграфіку, зокрема, виділяючи тут короткий напис на Тмутороканському камені 1068 р. попри його обсяг, а також на нумізматику, зазначивши: “Певну інформацію про особливості літературної мови ХІ–ХІІІ ст. дають написи на монетах” [15, с. 42; див. також: 7, с. 186–187]. Щоправда, дослідник тут же застерігає, що, втім, “вони не становлять окремого літературного жанру і є цінними тільки з погляду історичної фонетики, граматики і лексикології” [15, с. 42]. Іншими словами, не маючи суто літературних жанрових ознак, ці кириличні написи мають для нас цінність через втілення в їхній мовній структурі літературної мови Київських часів.
При вивченні графіті треба також зважати ще й на те, що джерела для вивчення наших старожитностей дійшли, на жаль, переважно в пізніших копіях, на що вказував свого часу І. Свенцицький [18, с. 123]. А, отже, як справедливо замічає В. Русанівський, є очевидним, що “за цими списками не можна так впевнено говорити про звукові ознаки мови – доби, авторів і місця написання цих творів” [15, с. 11]. З цього приводу і Б. Успенський застерігав: “Оскільки давньоруські твори вільно переписувалися й перероблювалися, ми не можемо використовувати їх для дослідження мови того часу, коли вони були створені” [21, с. 89]. Більш того, “якщо ми знаємо, наприклад, що пам’ятку написано в ХІ ст., але маємо лише списки ХІV ст., то ми можемо робити висновки тільки щодо мови ХІV ст., але зовсім не щодо мови ХІ ст.” [21, с. 89].
Тому в цьому контексті мають непересічну цінність як джерела для дослідження передусім лінгвостилістами й істориками мови саме графіті Софії Київської, бо вони є автентичними, по-перше, і в них відбито мовні процеси, притаманні часу написання, по-друге. Крім того, аналогічні епіграфічні тексти привертали увагу й істориків-джерелознавців. Зокрема, Т. Рождественською було здійснено спробу їх філологічного аналізу [11; Див. також: 13]. Вона, до речі, нагадує: “У 1863 р. академік І. І. Срезневський включив до свого славнозвісного переліку давньоруських пам’яток писемності й мови декілька таких написів, ˂…˃, тим самим визначивши їхнє місце в системі писемних джерел Давньої Русі” [12, с. 30]. Ідеться про короткі написи на хресті Єфросинії Полоцької [19, с. 33], на Рогволодовому камені ХІІ ст. [19, с. 33–34], на камінному хресті Бориса [19, с. 27], на чарі Владимира Давидовича Чернігівського [19, с. 30], на шоломі великого князя Ізяслава [19, с. 30–31] тощо.
Своєрідні тексти графіті в Софії Київській, які безсумнівно відносяться до пам’яток історичної стилістики та історії літературної мови, виділив В. Німчук у дослідженні “Давньокиївські написи – пам’ятки літератури ХІ–ХІІІ ст.” [6, с. 24–32]. Учений підкреслює, що при тому, що переважна більшість софійських графіті записувалася спонтанно і саме через те вони містять поруч із церковнослов’янізмами значну кількість живомовних рис, “деякі епіграфами, мабуть, заздалегідь обмірковувалися” [6, с. 25]. Саме вони й представляють інтерес з погляду вивчення історії літературної мови і є предметом уваги в нашому дослідженні, адже, будучи або молитовними звертаннями, або цитатами з різних за характером конфесійних текстів, вони безсумнівно являють собою матеріал, який несе на собі сліди літературного книжного оброблення, а також мають найбільше відповідати книжним мовним нормам). Тут також можна погодитися з припущенням В. Корнієнка, що при цитації цілих фрагментів літературних творів (при нанесенні їх) “протограф” “існував у пам’яті автора” [4, с. 159].
За своїм характером “зміст більшості графіті, що їх відносимо до літературних текстів, – своєрідні короткі молитви про прощення гріхів і каяття в гріхах. Це не дивно, адже свої прохання автори залишили на стінах культової споруди” [6, 25]. До літературних же варто віднести й автографічні написи (за С. Висоцьким), такі як “Жизнобоудъ” [2, с. 55], “Димитръ” [2, с. 55], чи більш складні двокомпонентні конструкції: “Матѣи ψл̅ъ” [2, с. 55] або “иванъ ψл|ъ|” [2, с. 55]. Попри їхню лаконічність, видається закономірним розцінювати їх як різновиди “добропобажальних” графіті, таких як, наприклад: “г̅и помози рабу своемо[у] георъги[ю]” [2, с. 62]. Або: “михаль убогыи а грѣх[ом] богатыи ψл̅ъ |г̅и| помози емъ” [2, с. 60].
Питання жанрової приналежності цілого ряду графіті є складним і дискусійним. Так, В. Німчук стверджує (хоча стосовно деяких текстів з ним важко погодитися), що досліджувані тексти графіті можна віднести до давньоруської гімнографії – а саме до кондакарних віршів (молитвословних): “Суть кондакарної системи віршування полягає в тому, що її нерозкладною ланкою є змістова одиниця, яка творить найпростіше (або більш складне) речення. Така одиниця не розпадається ні на стопи (як у силабо-тонічному вірші), ні на склади та їх групи (як у силабічному вірші) і не пов’язується з сусідніми одиницями за принципами, характерними для інших систем віршування: римами, асонансами і т. д.” [6, с. 25].
Загалом для кондакарної системи віршування, зазначає В. Німчук, притаманні відсутність рими, “різне число складів у вірші, хоча й окреслене певними межами (від 5 до 15–16)” [6, с. 26], і різна кількість наголосів у вірші, однак у певному діапазоні – від 2 до 5 (а в окремих випадках і до 6). Так, прояви кондакарного віршування деякі автори знаходять, наприклад, у “Слові о полку Ігоревім” [8, с. 15]. А отже, кондакарний вірш – це вільний несилабічний вірш.
Як стверджує К. Тарановський, “давньоруський кондакарний вірш походить від візантійського вірша, а кінець-кінцем – від біблійного. Головною ознакою кондакарного вірша є система ритмічних сигналів, які маркірують початок рядків. У цій функції виступають, насамперед, два граматичні засоби – кличний відмінок іменника й наказова форма дієслова, які частіше, ніж інші форми, несуть на собі експресивний наголос. Кінці рядків у кондакарному вірші завжди збігаються з природніми інтонаційними сигналами типу антикаденції (з “інтонацією спонукання”), а кінці строф або “строфоїдів” – із сигналом типу каденції (з “інтонацією завершення”)” [20, с. 1–3].
П’ять написів-графіті Софії Київської В. Німчук потрактовує як кондакарні вірші. Це, насамперед, яскравий “оригінальний давньоруський гімнографічний твір” [6, с. 27] який дослідник відносить до ХІ ст.:
“Ст҃ыи Фоко
ижє пороучєнъ отъ ба плавающимъ въ мори правитєлє
направи мѧ потапл[ѧ]єма вълнами [ж]итиисками” (№ 110) [6, с. 26].
В. Німчук пропонує такий переклад:
Святий Фоко,
доручений Богом (або: приставлений) для плаваючих у
морі керманичу, направ (спрямуй) мене [на істинну путь],
потоплюваного хвилями житейськими [6, с. 26–27].
В. Німчук наголошує, що “ритмічна будова відчувається у
розгорнутому тексті віршованої молитви пресвітера Козьми”
ХІІ ст. [6, с. 26]:
ги҃ помози рабоу своємоу козмѣ
грѣш[ь]номоу прозвутєроу
и прости мѧ вл҃дыко грѣхъ моихъ
мнози б[о] соуть
и съп[о]доби оулучити мл҃сть отъ тєбє
соу[ди]и правєдны
въ д҃нь соудьнъ (№ 135) [6, с. 28].
Перекладає В. Німчук цей запис таким чином:
Господи, поможи рабоу своєму Козмі –
грішному пресвітерові –
І прости мені, владико, гріхи мої –
багато бо їх,
І сподоби здобути милість від тєбє,
соудіє праведний,
у день судний! (тобто: в день страшного суду) [6, с. 29].
Далі – “молитвословний вірш” ХІІ ст. на фресці сорока
севастійських мучеників:
свти: м мчникъ
помилоуитє мѧ грhшьнаго
даити съконъчати животъ
быхъ грѣхъ бо…
[б]єзоумьє….
[вла]дыко помѧ[н]и [мѧ] гр[ѣ]шьнаго
въ цєсарьстии своємь (№ 156) [6, с. 29].
Переклад запропоновано В. Німчуком такий:
Святі сорок мучеників,
помилуйте мене грішного,
дайте скінчити життя…
Владико, пом’яни мене грішного
в царствії своєму [6, с. 29].
Показовим видається оригінальний запис давньоруської
загадки ХІ ст., зроблений графіті на стіні Софії Київської поруч
з малюнком “Йордань” (Табл. LХVІІІ. Мал. 72, записи 73, 74) [2,
с. 213]. В. Німчук вбачає в ньому силабічний вірш “із
символічним значенням” [2, с. 29–30]:
олътарь пламѧны
а цр҃кы лєдѧна
и олътарь погаснєть
и цьркы стаѥть (№ 73) [6, с. 29–30].
С. Висоцький назвав його “пояснювальним написом” до
розміщеного поруч малюнка “Йордань” і переклав так:
“Вівтар полом’яний,
а церква льодяна,
вівтар згасне
і церква розтане” [2, с. 213; див. також: 17, с. 120; 22, с. 100].
Найбільш переконливою проте видається версія С. Росовецького, дослідник зазначає: “Між тим це – загадка з розгадкою “свічка”. Таємничий “Даниїло”, котрому також належить зроблена під малюнком молитва-графіто (“гипомилои помози / пом#ни даниiла” [2, с. 213] – Ю. Д.-Р.), у такий спосіб прокоментував одну з його деталей – зображення свічок на престолі “Йордані”. <…> Безперечно, що автор графіто був церковником, бо пригадану (або складену) ним загадку побудовано на метафоричному осмисленні атрибутів християнського культу” [14, с. 50].
Наступний запис дослідник називає “силабічним римованим чотиривіршем (із елементами силаботонізму)” [6, с. 30].
о горє тобѣ андроничє
охъ тобѣ нєбожє
чєму … . . . . . . . . . . . . . . . . . .
сътвори жє сє никътожє (№ 204). [6, с. 30].
Дослідник так перекладає цей напис:
О горе тобі, Андрониче,
біда (ох) тобі, небоже!
Чому . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
не зробив такого ніхто! [6, с. 30].
До невіршових зразків духовної лірики В. Німчук відносить ряд написів-графіті, які також є “пам’ятками літературно-художньої атмосфери ХІІ–ХІІІ ст., художньої творчості” давньоруської доби [6, с. 30].
Епіграфема ХІІІ ст. містить, на його погляд, молитовне прохання:”ги пом[о]зи рабу свъ[єм]у Игнатъви а пръзвищь ми има Саєтатъ [?] а ги нь бъюс# съмь[р]ти…[“]къ …ищєть дш#мъ# дьнь судьнаго дша мъ# рикаючи” (№ 146) [6, с. 30].
Дослідник пропонує такий переклад: “Господи, поможи рабу своєму Ігнатові. Прозвище моє… Саєтат (або Саєтато). Господи, не боюся смерті, бо шукає (або” прагне) душа моя дня судного (тобто: страшного суду). Душа моя волає” [6, с. 30].
Так само ХІІІ ст. датує науковець наступний напис: “дhдилъ[?] нєскасожичь[?] тъму поида w(т) св#тыхъ азъ бо ги чаю прити къ тєбh на въскрhшєньє ох дша мо””” (№ 149) [6, с. 30]. В. Німчук перекладає його так: “Дідило Нескасожич. Тому подай від святих [тайн] (тобто причастя). Я бо, Господи, сподіваюся прийти до тебе на воскресіння. Ох, душа моя!” (№ 149) [6, с. 30–31].
Ряд написів В. Німчук називає не позбавленими художньої вартості, хоча вони “і не є віршовими творами” [6, с. 31].
Саме таким є графіто ХІІ–ХІІІ ст.: “охъ мhнє грhшьникоу н[є]достоиномоу рабоу твоємоу ги w(т)вєди м# w(т) [м]оук[ы] вєчъно~ исбави w(т)… и w(т) напасти[и]” (№ 104) [6, с. 31]. Не можна не погодитися з таким тлумаченням науковця: “Ох мені, грішнику – недостойному рабу твоєму! Господи, відведи від мене муку вічну, вибав (спаси від … і від напастей!)” [6, с. 31].
У наступному графіті В. Німчук вбачає поширене у ті часи молитовне благання “ох мнѣ нє осоуди мєнє” [6, с. 31], аналогічне якому зустрічаємо в листі Володимира Мономаха: “помилоуи мѧ г(с)и помилоуи єгда хощєши судити не ѡсуди мє[нє] въ ѡгнь” [9, c. 256].
Ряд виявлених києво-софійських графіті В. Німчук характеризує як написи повчального змісту: “Важко сказати, чи це уривки з оригінальних творів – проповідей, які проголошувались у соборі, чи з якихось книжних сентенцій типу тих, що зібрані в біблійній книзі Ісуса, Сірахового сина” [6, с. 31]. Так, датований ХІ століттям такий напис:
мати нє хотѧчи дѣтичѧ бѣжѧѥт[ь]
б҃ъ жє нє хотѧчє чєловѣка бѣдами кажєт[ь]
[а х]ромъи стоупивъ своєго чиноу
вьсѣмь гръхомь въ [добы]чь боудєть
[а]минь (№ 108) [6, с. 31].
Дослідник пропонує такий переклад:
Мати, не хотячи (або: ненавмисне) дитинки уникає,
Бог же нехотя (або: ненавмисне) людину бідами карає.
А хромий (або: кульгавий, кривий), відступивши
від свого
Порядку (або: оступившись у своєму вчинку)
Всім гріхам здобиччю буде. Амінь. [6, с. 31].
Фразу із якоїсь проповіді (повчання) вбачає В. Німчук у такому написі: “и гоило оутhти ожє съгрhша~ши” [6, с. 32], тобто: “І дітородний член утяти, якщо грішиш” [6, с. 32].
Доволі сумнівно трактує науковець такий текст: “сєдѧ во послушаниi оцѧ своєго лучиi єсть живущєго во пѫс[т]ыни” (№ 128) [6, с. 32]. У перекладі дослідника так: “Той, хто слухається отця свойого (або батька рідного), кращий, аніж той, що живе в пустелі” (кращий, ніж пустельник)” [6, с. 32]. Важко погодитись із твердженням В. Німчука, який стверджує, що саме “приказку нагадує сентенція ХІІ ст.” [6, с. 32]. Проте науковець тут же уточнює, що “зміст написаного глибший, причому він явно суперечить церковно-схимницькій моралі” [6, с. 32], і далі він полемізує з таким тлумаченням С. Висоцького “лише життя схимника (тобто пустельника? – Ю. Д.-Р.) в пустелі гірше, ніж у нього” [6, с. 32]. Як на нашу думку, це не що інше, як центральний афоризм (в пізнішій термінології – тема) з повчання про можливість спастися в миру, не ховаючись для цього до пустелі.
Цілий ряд графіті є спорідненими за стилем із літописним, наприклад, про мир на Желяні: “м(с)цѧ декембрѧ въ д̅есъ(т)вориша миръ на желѧни свѧтопълк володимиръ и ольгъ” [2, с. 25]. С. Висоцький тлумачть його так: “Місяця грудня в 4-те уклали мир на Желяні Святополк, Володимир і Олег” [2, с. 25]. М. Приселков підкреслює, що в літописах, зокрема в “Повісті временних літ”, коли іноді немає пояснень поруч із згадуваними іменами (на кшталт “воевода Святополка Путята”), це “означає гучну відомість даної особи в Києві під час запису” [10, с. 52–53]. С. Висоцький погоджується з ним: “Зрозуміло, що це зауваження Приселкова справедливе не лише для літописних записів того часу, а і для графіті давніх архітектурних пам’яток. У розглядуваному напису йдеться про осіб добре відомих у Києві в період написання графіто” [2, с. 28]. Також дослідника вражає “діловий документальний характер запису” [2, с. 27–25].
Окремо дослідниками виділяється дуже незвичний напис ділового характеру на стіні культової споруди – про купівлю Боянової землі. Цілий ряд вчених не відносить давні тексти юридично-ділової писемності до пам’яток, за якими може вивчатися історія літературної мови, адже із рис літературності там представлені лише ділові терміни, позбавлені вузьких діалектних рис, і характерні формули. Тоді як літературна мова має бути передусім нормованою, кодифікованою. Тут же, мовляв, не представлена цілісна мовна система. І тим не менше, В. Русанівський зазначає: “Ділова мова, звичайно, позбавлена “плетіння словес”, поетичних фігур і под. І все ж елементи поетики інколи потрапляють і в ці тексти” [15, с. 40. Див. також: 5].
Зробимо деякі висновки. Своєрідність уявлення про лінгвостилістику літератури Київської Русі тісно пов’язана з традиціями наукового вивчення самого цього красного письменства. Своєрідність давньоруської літератури як середньовічної призвела до її майже поспіль церковного характеру, а специфічна “бідність” у структурі світських власне художніх творів (як “Слово о полку Ігоревім”) змусила дослідників залучати до розгляду світські ділові тексти, наприклад, літописи, що є творами історичного жанру. Іншими словами, у даному випадку своєрідність поняття про літературну мову відбиває своєрідність уявлення про давньоруську літературу, що не є в жодному разі “художньою” літературою сучасного типу, або fiction. Відповідно і обсяг матеріалів, що мають слугувати для вивчення стилістики літератури Київської доби, чітко визначається своєрідністю наукових уявлень про саму цю літературу і про літературну мову, якою вона створюється.
Наведені міркування змушують нас запропонувати як допоміжний “вимірювач” для дослідження стилістики літератури Київської доби критерій відбиття чи його відсутності ні в текстах певної поетики. Як відомо, явище поетики цілком правомірно поширюється і на фольклор, і на сучасну ділову писемність, і на позафольклорну усну мовну діяльність. Тож і ми отримуємо можливість визначити в тих же графіті Софії Київської стилі церковної писемності та усного канону, фольклорний і діловий юридичний. Але при такому підході відразу впадає в око яскрава особливість стилістики графіті Софії Київської у порівнянні з подібним за обсягом текстів масивом графіті Софії Новгородської: серед київських графіті практично немає фольклорних за походженням, не кажучи вже про відбиття язичницьких ритуалів, які знаходимо на стінах Софії Новгородської. Чому так сталося, які риси світогляду причту і прихожан Софії Київської відбиває це явище?
Щойно наведений висновок може бути надійно опертий на статистичні дані. Але коли дослідники знаходять у текстах ХІ–ХІІІ ст. силабіку або “елементи силаботонізму”, то варто нагадати про дуже вірогідну випадковість відповідного сполучення звуків і складів. Набагато надійніше виглядає віднесення деяких графіті до кондакарного вірша. Але ж не треба забувати, по-перше, про гіпотетичність взагалі такого ототожнення, а також про те, що може йтися лише про пристосування візантійського вірша до слов’янського мовного контексту.
ЛІТЕРАТУРА
1. Винокур Г.О. О задачах истории языка. Избранные работы по русскому языку. Москва : Государственное учебно-педагогическое издательтво Министерства просвещения РСФСР, 1959. С. 207–226.
2. Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ– ХІV вв. Вып. І. Киев : Наукова думка, 1966. 240 с.
3. Кожина М.Н. Стилистика историческая (диароническая). Стилистический энциклопедический словарь русского языка / под ред. М. Н. Кожиной; члены редколлегии: Е. А. Баженова, М. П. Котюрова, А. П. Сковородников. 2-е изд., стереотипное. Москва : Флинта: Наука, 2011. С. 416–420.
4. Корнієнко В. Графіті Софії Київської ХІ – початку ХVІІІ ст. : Інформаційний потенціал джерела. Київ : Видавничий дім “Слово”, 2014. 320 с.
5. Назаревский А. А. О литературной стороне грамот и других документов Московской Руси начала ХVІІ века. Киев : Издательство Киевского университета, 1961. 80 с.
6. Німчук В. В. Давньокиївські написи ХІ – ХІІІ ст. Писемність Київської Русі і становлення української літератури. Збірник наукових праць. Київ: Наукова думка, 1988. С. 24–32.
7. Огієнко І. Пам’ятки старослов’янські Х–ХІ віків. Найважіщі пам’ятки старослов’янської мови. Т. V. Варшава : Zakl. Graficzne E. I K. Kozianskich, 1929. 493 с.
8. Позднеев А. В. Стихосложение древней русской поэзии. Scandoslavica. Т. 11. Copenhagen, 1965. С. 5–24.
9. Полное собрание русских летописей. Т. 1. Лаврентьевская летопись. Изд. 3-е, М. б. и., 1962. 534 с.
10. Приселков М.Д. История русского летописания ХІ–ХV вв. Ленинград : Издательство “Дмитрий Буланин”, 1996. С. 35–280.
11. Рождественская Т.В. Древнерусские надписи на стенах храмов: Новые источники XI—XV вв. Санкт-Петербург : Издательство Санкт-Петербургского университета, 1992. 166 с.
12. Рождественская Т.В. Надписи на фресках церкви Спаса на Нередице: графика и орфография. Новгородский исторический сборник. Вып. 8 (18). 800-летию Нередицы посвящается. Санкт-Петербург, 2000. С. 30–35.
13. Рождественская Т.В. Эпиграфические памятники Древней Руси X—XV вв. (Проблемы лингвистического источниковедения). Автореферат … доктора филолог. наук. Санкт-Петербург, 1994. 40 с.
14. Росовецький С.К. Український фольклор у теоретичному висвітленні. Підручник. Київ : ВПЦ “Київський університет”, 2008. 623 с.
15. Русанівський В.М. Історія української літературної мови. Підручник. Київ : АртЕк, 2001. 392 с.
16. Русская хрестоматия. Памятники древней русской и народной словесности, с историческими, литературными и грамматическими объяснениями и с словарем. Для средних учебных заведений / Сост. Федор Буслаев / Изд-во, без исправления. Москва : Типография Э. Миснера и Ю. Романа, 1894. 480 с.
17. Рыбаков Б.А. Древняя Русь, Сказания, былины, летописи. Москва : Издательство АН СССР, 1963. 360 с.
18. Свенцицький І. Нариси про мову пам’яток староруського письменства ХІ віку. Учен. зап. Львовского гос. ун-та. 1948. Т. 7. Вопр. славянского языкознания. Кн. 1. C. 123–139.
19. Срезневский И.И. Древние памятники русского письма и языка (X-XIV веков). Общее повременное обозрение с палеографическими указаниями и выписками из подлинников и из древних списков / труд И. Срезневского. Санкт-Петербург : Типография Имп. Акад. наук, 1863. 1299 с.
20. Тарановский К. Формы общеславянского стиха в древнерусской литературе ХІ–ХVІІІ вв. American Contributions to the Sixth International Congress of Slavists. Prague, 1968. August 7–13. Vol. 1. Linguistic Contributions. Mouton, 1968. P. 1–3.
21. Успенский Б. А. История русского литературного языка (ХІ– ХVІІ вв.). 3-е изд., испр. и доп. Москва : Аспект Пресс, 2002. 558 с.
22. Щепкин В. Н. Учебник русской палеографии. Москва : Наука, 1967. 224 с.