Топоніми у графіті Софії Київської ХI–XVII століть

В’ячеслав КОРНІЄНКО (Київ)

  1. Назви великих етнічних утворень та держав
  2. Назви поселень
  3. Назви місцевостей

При вивченні епіграфічних пам’яток доволі важливим дослідницьким завданням є встановлення закономірностей та індивідуальних особливостей побудови їх текстової частини. Адже, незважаючи на певну структурованість традиційних формул молитовних чи пам’ятних написів, автори графіті не завжди дотримувались чітких рамок, випускаючи окремі компоненти або додаючи інші, звужуючи або розширюючи текст. Одним із важливих завдань епіграфіки є аналіз тих принципів та пріоритетів відбору інформації, якими керувались та яких дотримувались самі автори графіті. У статті нами зроблено спробу на підставі вивчення графіті Софії Київської встановити, наскільки часто авторами вживаються топоніми, проаналізувати частоту їх включення до тексту.

Дослідження здійснено на матеріалах понад 7000 софійських графіті ХІ – початку XVIII ст., що досліджувались протягом 2006–2012 рр. Топоніми, на які ми звертаємо увагу в дослідженні, умовно розділені на три категорії. До першої відносимо назви територій великих етнічних утворень та держав, до другої – назви поселень, до третьої – назви місцевостей.

1. Назви великих етнічних утворень та держав

Серед епіграфічних пам’яток Софії Київської топонім Русь зустрічається тричі, в одному випадку як іменник в титулі митрополита, у двох інших – як утворений від цього топоніма прикметник у титулах князів. Тобто в усіх трьох випадках слово вжито у значенні землі, приналежної Руській державі, що відповідає частоті та етимології його вживання у літописах[1].

Один з цих написів[2] виконаний у вімі головного вівтаря, його збереженість досить добра, всі складові впевнено читаються [3]: Пре(свѧ)щенному митрополит(у) Феогностu всеѧ Роуси мно(га) лѣт(а) (“Преосвященному митрополиту Феогносту всєя Русі многая літа”). Митрополит Феогност вперше згадується у літописі під 1328 р.: Того же лѣта пресвященный Ѳеогнастъ, митрополитъ Грекъ Кіевский и всеа Руси, приіде въ Новъгородъ [4]. Як свідчать літописні дані, митрополит Феогност брав досить активну участь у церковнополітичному житті своєї митрополії впродовж майже чверті століття, до самої смерті 11 березня 1352 р.[5]. Найвірогідніше, графіті виконане в Софії Київській між 1329–1333 рр., коли, відповідно до літописних даних [6] , митрополит Феогност перебував у південних землях Русі, в тому числі й у центрі митрополії Києві.

Виконане у центральній наві графіті про поховання Всеволода Ярославича здавна привертало увагу дослідників. Пропонований С. Висоцьким [7] варіант прочитання тексту, послуговуючись опублікованими дослідником фотографіями та прорисовками, коригували В. Орел та А. Кулик [8] , а також А. Залізняк [9]. Розбіжності в плані прочитання та ідентифікації окремих складових графіті доволі численні, однак в цілому на зміст тієї частини фрази, в якій міститься титул князя Всеволода, вони не вплинули. Їх аналізові присвячено нашу окрему публікацію [10]. Відповідно до результатів сучасних досліджень текст графіті виглядає таким чином: /въ в/ [11] Въ великыи четверг(ъ) рака положена бы[с]ть. Ото Анъдреѧ роусъскыи кънѧзъ благы. А Дмитръ ѱ(а)лъ отрочъкъ его[12] м(ѣ)с(ѧ)ца априлѧ въ і[͠ д]. А бе се[реде оу]мърлъ п[ообѣ[де] [13] (“/У в…/ У великий четвер рака поставлена була. Для Андрія, руського князя благого. А Дмитро писав, дружинничок його, місяця квітня у 14-те. А був середою помер по обіді”). С. Висоцький звернув увагу на стилістичну близькість повідомлення графіті до літописної статті: преставися великий князь Всеволод, сынъ Ярославль, внукъ Володимерь, мѣсяца априля въ 13 день, а погребенъ бысть 14 день недѣли сущи тогда страстнѣй и дни сущю четвертку, в онъ же положенъ бысть в гробѣ в велицѣй церкви святыя Софья [14]. Тож цілком очевидно, що запис виконано 14 квітня 1093 р. князівським дружинником Дмитром, вірогідно, невдовзі після поховання Всеволода у Софійському соборі.

Інше графітізнаходиться на північних хорах Софії Київської [15], його текст піддавався незначним кореляціям у плані написання закінчення саме прикметника: русьскъіі (С. Висоцький), русьскъи (Б. Рибаков [16] та В. Німчук [17]) або русьскѣи (А. Залізняк [18]). Проведені нами новітні дослідження цього напису дозволили встановити, що у прочитанні прикметника мав слушність А. Залізняк. Відповідно до сучасних даних текст виглядає таким чином: Г(оспод)и помози рабѣ своеи Олисавѣ С(вѧ)топлъчи матери русьскѣи кънѧгыни а азъ доп(и)с(а) лъ сыны С(вѧтопл)чии (“Господи, поможи рабі своїй Олісаві, Святополчій матері, руській княгині. І я дописав синів Святополчих”). На сьогоднішній день в історігографії існують дві версії щодо особи “руської княгині Олісави”. С. Висоцький вважав, що напис Олісави зроблений до 1107 р. матір’ю київського князя Святополка Ізяславича. Сучасні дослідження цього та іншого записів, що входять до “групи графіті Олісави”, дозволили ототожнити Олісаву з матір’ю київського князя Святополка Володимировича та віднести час виконання графіті до 1019 р. [19].

Два наступні топоніми цієї категорії, що розглядаються нижче, стосуються територіальних та державних утворень поза межами Русі.

У західній внутрішній галереї на фресці з образом св. Ефіопа виконав своє молитовне звернення кухар князя Бориса В’ячеславича (початок 1050-х років – 1078). Текст молитви виглядає таким чином: Г(оспод)и п[о]мози рабу своѥму Осьѥви ов[о] и п[ь]салъ идꙗ въ ѥмь Борисъвъ поваръ Вѣчъ[сл]авича (“Господи, поможи рабу своєму Осієві, який писав це, йдучи в ємь, повару Бориса В’ячеславича”). У молитовному звернені Осії вжитий утворений від етноніма топонім ѥмь [20] – землі фінської народності хяме (ємь), що мешкала на північ від Фінської затоки [21]. Вони потрапили до кола територіальних зазіхань Русіза правління Ярослава Мудрого, перший відомий за літописними даними похід відбувся у 6550 (1042) р. на чолі з сином Ярослава Володимиром, дядьком згаданого у написі Бориса В’ячеславича: В л͠ то ѕ̅ф̅н̅ . Иде Володимиръ с͠ нъ Ꙗрославль на Ꙗмь . и побѣди ꙗ[22]. Подальші походи на ємь регулярно згадують новгородські літописи, наприклад, під 6631, 6650, 6657, 6694, 6699, 6735, 6736 рр. і далі [23], згадка ж цього топоніма в епіграфіці Києва наразі унікальна, особливо в контексті того, що похід на ємь, який знайшов відображення в графіті, не згадується в літописах [24].

Ще один “віддалений” від теренів Русі топонім (точніше два – першої та другої категорій) згадується у графіті другої половини ХІІІ – першої чверті XIV ст., що виконане у вівтарній частині приділа св. Іоакима та Анни [25]. Напис доволі сильно пошкоджений, в середній частині реконструювати текст не вдається: М(ѣ)с(ѧ)цѧ иuнѧ въ [··] з·· Манuил[ъ] монито[ре Васи]лѣѧ Цѣприотъ стра[ны] … [в]даша {изъ} тор[га] семісот[ъ] рь[за]нь (“Місяця червня у 7-ме Мануїл керівник Васілєя Кіпріотів країни … дав з торгу сімсот резан”). Як бачимо, в означеному тексті вжито назву державного утворення – країна Кіпріотів, та назву міста – Василей.

Звертає на себе увагу позначення терміна країна Кіпріотів латиничним Zypriot, а не грецьким KÙprioj. Зважаючи на палеографічне датування напису, така назва є цілком логічною. Адже в цей час на теренах острова існувало латинське Кіпрське королівство династії Лузиньянів (1192–1489), де доволі сильні позиції займали генуезці та венеціанці [26], які вели жваву торгівлю в районах Середземного та Чорного морів. Ймовірно, через одну з таких розташованих у Криму північнопричорноморських факторій Мануїл, подібно візантійцям, дістався Києва. На те, що мешканці острова відвідували генуезькі факторії Криму, вказує факт згадки у 1289 р. в Кафі кіпріота в ролі свідка у справі [27]. Щодо ролі пошкодженої назви міста, то вона у цьому написі має збережене закінчення –лѣѧ, що у родовому відмінку буде правильним тільки в тому випадку, коли в називному відмінку матиме закінчення –ѣи і це слово буде чоловічого роду й міститиме, відповідно до наявного місця на фресці, сім або вісім знаків. Таким вимогам повністю відповідає назва міста Василѣи. По-перше, в родовому відмінку воно складається з семи літер, три з яких збереглись, а чотири, місця для реконструкції яких достатньо на стіні, були знищені вибоєм. По-друге, в родовому відмінку місто Василѣи матиме таке саме закінчення, як і в графіті. Населений пункт з такою назвою на Кіпрі згадує у своїх подорожніх нотатках прочанин Василь Григорович Барський, поруч з цим містом знаходився давній монастир св. Параскеви [28].

Отже, як бачимо, вживання назв територій великих етнічних утворень та держав було доволі рідкісним явищем у софійській епіграфіці, маємо тільки п’ять таких епізодичних випадків.

Сталої системи вживання в написах топоніма першої категорії Русь або утвореного від нього прикметника руський наразі не простежується.

Як вказує С. Висоцький, титул “митрополит всєя Русі” виник у XIV ст. [29]. Це підтверджує і факт його відсутності в записах ХІ, ХІІ та ХІІІ ст. зі згадками митрополитів Іларіона, Никити та Михаїла [30], а також Кирила[31]. У написі про поховання Всеволода титул “руський князь” вжито вочевидь тому, що автором графіті був приналежний до малої дружини князя Дмитро. На цю думку принаймні наштовхує те, що в багатьох записах зізгадками князів, у тому числі й великих київських [32], це словосполучення не вживається. Натомість в написі Олісави титул “руська княгиня” вжито автором з метою підтвердження легітимності правительки-регентші при своєму малолітньому онуку Михайлі Святополковичі, адже, як показали наші дослідження, графіті цієї групи є своєрідною декларацією прав династії Святополка І на київський стіл [33].

Щодо двох інших написів, то сама структура тексту вимагала уточнення за допомогою топонімів. Зокрема, Осія прохав Господньої допомоги у зв’язку з участю у військовій виправі, тож уточнив, куди саме спрямована остання.

Що ж до випадку із написом Мануїла, який вніс до Святої Софії пожертву в сумі сімсот різан, авторові необхідно було навести більш чіткі відомості щодо особи жертводавця, адже останній не був ані мешканцем Русі, ані підлеглим руського князя.

2. Назви поселень

На відміну від топонімів попередньої категорії, графіті з назвами поселень зустрічаються порівняно частіше.

У центральній наві собору на фресці з образом невідомого святого виявлені два давньоруські написи, тексти яких містять прикметники, утворені від топонімів. Один з них був опублікований С. Висоцьким [34], його текст, відповідно до сучасних досліджень [35], реконструюється таким чином: [Г](оспод)и помози [р]абу своему Луць владычину диѧку Туровьскаго (“Господи, поможи рабу своєму Луці, владикиному дяку Турівського”). Привертає увагу неузгодження відмінків у фразі владикиному дяку Турівського. С. Висоцький, з яким ми погоджуємось, при публікації зазначав, що останнє слово, вочевидь, було дописане по завершенні основного тексту тим же Лукою, однак стосується владики: таким чином Лука пояснив, що він є дяком саме Турівського єпископа. На жаль, ім’я владики автор молитви не вказав. Відповідно до палеографії складових графіті, його найімовірніше виконано у третій чверті XII – на початку ХІІІ ст. За цей проміжок часу маємо відомості про трьох осіб, які перебували на єпископській кафедрі у Турові: Георгія (1150-ті – 1160-ті), Кирила ІІ (кінець 1160-х – до 1182 р.) та Лаврентія (згад. під 1182 р.) [36]. Проте ми не можемо встановити, до штату якого з єпископів входив Лука, рівно як функції, які на нього покладались.

Другий виявлений на цій фресці напис читається таким чином [37]: Г(оспод)и помози рабu своѥмоу [Ф]ом[е] у[глич]ъскамоу попинꙋ (“Господи, поможи рабу своєму Фомі, угличському попину”). На підставі палеографічних ознак графіті датується в межах другої чверті – середини ХІІ ст. Графіті доволі цікаве тим, що є однією з найраніших згадок Углеча Поля, адже в літописах у ХІІ ст. Углич згадується під 1149 р. у зв’язку з походом Ізяслава та Ростислава Мстиславичів у володіння Юрія Долгорукого, потім – тільки на початку ХІІІ ст. [38].

У західній внутрішній галереї С. Висоцький виявив пам’ятний напис чернігівця Іони [39]: Се азъ г[р]ѣшьныи р[аб]ь с(вѧ)то(и) Козма и Дамиѧнь Иона іс Чрьнигова пришьдо. Аминъ (“Це я, грішний раб, святий Козьма та Даміян, Іона, з Чернігова що прийшов. Амінь”). На підставі сукупності палеографічних ознак, насамперед нахиленої праворуч е, прямолінійної р з округлою петлею та ш з платформою над рядком вірогідний час появи графіті визначається кінцем ХІ – першою третиною ХІІІ ст. Незважаючи на близькість Чернігова до Києва та часте вживання його назви у літописах [40], у софійській епіграфіці такий текст зустрічається один раз.

Двічі наштовхуємося на назву розташованого неподалік від Києва міста Білгорода [41], що часто потрапляла на сторінки літописів [42]. В обох випадках ці згадки торкаються духовних осіб, причому обидва графіті виконані на фресці з образом св. Онуфрія у колишній південній зовнішній галереї собору.

В одному з текстів [43] повідомляється про смерть білгородського єпископа Луки: М(ѣ)с(ѧ)цѧ авъгоуста въ к͠ в престависѧ рабъ Б(о)жии Лuка, еп(и)с(ко)пъ бл(а)женыи Блогородъскыи (“місяця серпня у 22-ге преставився раб Божий Лука, єпископ блаженний Білогородський”). Публікатор напису С. Висоцький звернув увагу на те, що Білгородський єпископ Лука згадується у літописних статтях за 1088 та 1089 рр. [44]. Відповідно до текстологічного аналізу дослідник датував графіті рубежем 80-х – 90-х років ХІ ст., що не суперечить палеографії.

Поруч виконано молитву [45] іншої духовної особи з Білгорода: С(вѧ)тъи Оноуриѡ[с п]омилоуи мѧ раба своего прозвитеръцѧ Аврама по(па) Бѣлогродъскаго с(вѧта)[г]а Иоана Златооустаго (“Святий Онуфрій, помилуй мене, раба свого, пресвітерця Авраама, попа Білогородського (церкви) святителя Іоанна Златоустого”). За формою написання а з округлою петлею та покриттям, в, и, л, м, н, о, у, ц, ѣ та ѧ з покриттям, нахиленої праворуч з із розвилкою, прямолінійної р з петлею кутом вгору та ѡ без підйому у середній частині графіті датується у межах кінця ХІ – початку XIІІ ст.

Двічі також зустрічається назва більш віддаленого від центру митрополії міста Полоцька, в обох випадках – для зазначення місця походження авторів.

Текст одного з них, опублікованого С. Висоцьким [46], читається таким чином [47]: Воинегъ ѱ(а)лъ Журѧговиць полоцанинъ (“Воінег писав, Журягович, полочанин”). На підставі палеографічних ознак, таких як в з переломом при щоглі, прямолінійної р з петлею кутом вгору та ц, що повністю знаходиться у рядку, графіті слід датувати у межах останньої третини ХІІ – початку ХІІІ ст.

Неподалік виявлено напис, виконаний іншим мешканцем Полоцька: Г(оспод)и помози рабу сво[е]му Дъмитру и С(вѧ)т(а)ѧ Соие. Гост[ѧ]та ѱ(а)л[ъ] полоцанин (“Господи, поможи рабу своєму Дмитру, та Свята Софіє. Гостята писав, полочанин”). За формою написання б з петлею кутом вперед, в з округлою нижньою петлею, прямолінійної р з петлею кутом вгору графіті вірогідно датувати у межах середини ХІІ ст

Ще один представник не Київського князівства, а далекої Тмуторокані молився у Софійському соборі, про що залишив напис [48] на фресці св. Онуфрія: Дѣдилъце касожичь тъмуторокан[инъ]. Ида ѿ свѧтыхъ азъ бо Г(оспод)и чаю прити къ тебѣ на въскрѣшеннье. Ох д(у)ше мо (“Дедильце касожич тмутороканин. Йдучи від святих я ж бо, Господи, бажаю прийти до Тебе на воскресіння. Ох, душе моя”). Палеографічні особливості, насамперед, написання а з видовженою спинкою, б, в, ъ, ь та ѣ з петлею кутом вперед, прямолінійної р з петлею кутом вгору, ц, яка повністю знаходиться у рядку, ш з платформою над рядком та ы з середньою перемичкою, свідчать, що вірогідний час появи графіті визначається серединою ХІІ ст.

Інший напис, виявлений С. Висоцьким [49] на цій же фресці, виконаний досить упевненою рукою, літери видряпані подвійними рисками, перша має вигляд ініціала: втѧтъ Кюш̋ъ попинъ бѣло̋вѣжъсъкыи ~ бѧкѧчу а́ си̋иванучю рабы Божи(и) ѧ̋лъ ти ѧлъ ти̋ѧлъ бѧбу ~ (“забитий Кюш, попин біловезький. Бякачу а ще Іванучу, рабам Божим, мав, ти мав, ти мав бабу”). На підставі палеографічних ознак, таких як а з видовженою спинкою, ж у вигляді неповного жука, прямолінійної р з петлею кутом вгору, ч у вигляді бокальчика та ы з високою перемичкою час появи графіті визначається у межах другої чверті ХІІ – початку ХІІІ ст.

С. Висоцький [50] присвятив доволі розлогу розвідку щодо населеного пункту з назвою Біла Вежа, звідки міг походити попин Кюш: окрім Саркела – Білої Вежі на Дону, за літописними даними відомі ще два поселення зі схожими назвами, одне знаходилось у Чернігівському князівстві, друге – у Переяславському [51]. Доволі приманливим було б ототожнити згадувану в написі Білу Вежу з хазарською фортецею Саркелом, тим більше, що в нашому розпорядженні наявні археологічні матеріали (натільні хрести, енколпіони, фундаменти храму в північній частині городища), які вказують на мешкання тут доволі численної християнської громади [52]. Однак навряд чи смерть попина у далекому Саркелі спонукала автора виконати на фресці напис. Скоріше за все, згадуваний у графіті попин походив з Білої Вежі Чернігівського чи Переяславського князівств.

В епіграфічних пам’ятках XVI–XVII ст. утворені від назв міст топоніми зустрічаються частіше. Це переважно вірменомовні графіті, зосереджені у вівтарній частині приділа св. Антонія та Феодосія (східна частина колишньої південної внутрішньої галереї) на фресці ХІІ ст.; у кінці XV – на початку XVII ст. ця частина Софійського собору була передана вірменській громаді Києва для проведення тут богослужінь [53]. Вірменські графіті досліджувались Г. Григоряном за участю С. Сагумяна, результатам дослідження присвячено окрему публікацію [54], яка, щоправда, залишається відомою лише вузькому колу фахівців. Серед 24-х опублікованих вірменських написів десять містять у тексті назви міст або прикметники, від них утворені. Їх переклад та нумерація подаються за Г. Григоряном:

№ графіті Текст
1 “Я, Григор, онук Аракела, приїхав у Манкрман у році 1020-му [1571] … у день Вознесіння”.
4 “Я… Тер-Матос з міста Сіса…”.
5 “Я, Хачатур, на прізвиськоКафаці [тобтоКафський], син Пігтая, батько Усеба, слуга Ісуса Христа, року 1026-го [1577] приїхав у Манкрман. Амінь”.
7 “Я, Андріас, з міста Кам’янця”.
13 “Я, Айрік, з Кафи, син тер-Баба. Року 1026-го [1577]”.
11 “Я, Нікос, приїхав служити з Сиhиана55. Року 956-го [1507]”.
17 “Я, Мутах, слуга Божий з Сіса. Року 994-го [1545]”
18 “Я, Мкртич, ієромонах, приїхав у Манкрман року 1056-го [1607]”.
20 “Я, єпископ Акоб, приїхав у Манкрман року 1106-го [1657]”.
23 “Я, московський вершник, приїхав…”.

Як бачимо, вірменські написи Софії Київської, що датуються у межах початку XVI – початку XVII ст. [56], залишені представниками різних соціальних станів. Доволі цікавим є те, що в написах фігурує вірменська назва Києва – Манкрман, яка зустрічається в низці написів для позначення пункту прибуття вірмен. З назв інших міст подибуємо Кафу (Феодосію), Кам’янець (Кам’янець-Подільський), Москву, Сіс (місто у Кілікії) та, ймовірно, Ісфаган (місто в Ірані).

Порівняно рідше місце свого походження або служіння виказували автори латиномовних графіті Софії Київської.

Два написи XVI–XVII ст. виявлені в головному вівтарі Софійського собору на мармурових плитах декоративного панно над синтроном.

Перший виконано німецькою мовою [57], його текст читається таким чином: Maximilian Naringer. 1584 Ja(h)r. Аus Steyer (“Максиміліан Нарінгер. 1584 рік. Зі Штайра”). Автор напису вказав, що він походить з австрійського міста Штайр (нім. Steyr). Як припускаємо, Максиміліан був найманцем та входив до залоги київського замку [58].

Інший напис виконаний польською мовою, його текст виглядає наступним чином: Jan z Lys (“Ян з Ліс”) [59]. У Речі Посполитій існувало декілька поселень з назвою Ліс (Lis) [60], тож важко встановити, звідки саме походив автор напису на мармуровій плиті декоративного фриза над синтроном.

Ще два подібні написи виявлені на фресках приділа св. Іоакима та Анни. Один з них виконаний на фресці з образом св. Сави Освяченого, його текст читається таким чином: P(ater) Prokop X(iąd)z Dоłepolsky (“Отець Прокіп, священик Долепольський”). Вірогідно, він був служителем церкви у розташованому неподалік від Варшави поселенні Дольне Поле (Dolne Pole) Соколовського повіту Мазовецького воєводства [61].

Інший напис виконаний на фресці з образом св. Димитрія Солунського, його текст, незважаючи на пошкодження, читається таким чином: Ian J[a]rosze[w]ycz z Tоrgowic (“Ян Ярошевич з Торговиць”). На жаль, ми не можемо чітко визначити, про яке саме містечко йде мова, адже у Речі Посполитій існувало кілька поселень з назвою Торговиця або Торговиці [62]. Втім, більш вірогідно, що автор напису походив з Торговиць на Волині, що були волосним центром Луцького повіту [63].

В одному випадку маємо кириличний напис XVII ст., виявлений у західній внутрішній галереї Софійського собору на фресці з образом св. Козьми, його текст читається таким чином: Был(и) во с(вѧ)тои Софїи мон(а)хи Карїѡн(ъ) и Давыд(ъ) Гuстынци. Монахи вказали місце свого служіння – Густинський монастир, що знаходився на острові у долині р. Удай, яка поросла густим лісом [64].

Отже, як бачимо, вживання назв поселень, порівняно з назвами великих етнічних утворень та держав, у софійській епіграфіці зустрічається значно частіше, причому для написів XVI–XVII ст. кількість випадків із вживанням у тексті топонімів зростає.

Топоніми, утворені від назв населених пунктів, вживаються як щодо світських, так і духовних осіб, причому в останньому випадку топонім вживається тільки як прикметник. Серед написів ХІ–XV ст. приблизно порівну вживаються топоніми як близьких до Києва населених пунктів (двічі – Білгород, Чернігів, Біла Вежа Чернігівського або Переяславського воєводства), так і віддалених (двічі – Полоцьк, Угличе Поле, Турів, Тмуторокань). Прикметно, що більшість записів виконана на фресці з образом св. Онуфрія у колишній південній зовнішній галереї (шість графіті) та на сусідній фресці з образом невідомого святого у західній внутрішній галереї поруч. Досліджуючи програмні засади розташування цього образу в Софії Київській, Н. Нікітенко зазначала, що розміщення графіті авторства представників різних земель Русі саме у цьому місці можна пояснити тим фактом, що з вітхозавітних часів подорожнім та прибульцям з далеких країн під час відвідування Єрусалимського храму належало перебувати у його зовнішньому дворі, що асоціювалось у християнській традиції з папертю храму, де, власне, і знаходиться фресковий образ св. Онуфрія [65].

Вивчення особливостей вживання утворених від топонімів прикметників у титулатурі духовних осіб дало досить цікаві результати щодо визначення місця у давньоруській церковній ієрархії священнослужителів, які в графіті йменуються “попинами” – біловезьким та углицьким. Згідно з версією С. Висоцького, цим терміном у давньоруських джерелах називали вихідців з білого духовенства, які посідали високі посади в церковній ієрархії [66]. Як слушно зазначив дослідник, у джерелах єпископів називають за місцезнаходженням кафедри, цього ж принципу дотримувались і автори графіті. Тож цілком вірогідно, що особи, якізгадуються під терміном “попинъ”, виконували функції єпископських намісників, тому й іменуються подібно до єпископів. Утім, питання організації церковної влади на місцях потребує додаткового дослідження, у статті на підставі аналізу вживання топонімів у текстах графіті тільки намічено шляхи його можливого вирішення.

Порівняно з написами ХІ–XV ст., у текстах графіті XVI–XVII ст. топоніми другої категорії вживаються ще частіше, причому це переважно пам’ятні написи. Такі графіті, на нашу думку, слід розцінювати як девоційний акт, що мав на меті підкреслити факт перебування автора у храмі для отримання надії на справдження висловлених тут молитовних сподівань [67]. Показово, що всі ці записи виконані не кирилицею, а латиницею чи вірменським шрифтом. Тобто, за наявними даними можемо виснувати, що в кириличних графіті раннього модерного часу поступово зникає традиція вживання топонімів у текстах.

3. Назви місцевостей

Серед графіті Софії Київської можемо виділити тільки один напис, у якому згадується такий топонім.

Він знаходиться у приділі св. Антонія та Феодосія (у колишній південній внутрішній галереї), його текст читається таким чином [68]: М(ѣ)с(ѧ)цѧ декембрѧ въ ·д·  сътвориша миръ на Желѧни Свѧтопълкъ, Володимиръ и Ольгъ (“місяця грудня у 4-те уклали мир на Желяні Святополк, Володимир та Олег”). С. Висоцький встановив, що згадувана в записі (та неодноразово в літописі69) Желянь знаходилась на південний захід від Києва в заплаві річки Либідь, і саме по цій місцевості проходила дорога на Вишгород [70]. Виконання самого запису він відносив до 1097 р. [71].

Не можна оминути увагою ще одне графіті, виконане в Апостольському приділі (колишній південній зовнішній галереї) на фресці з образом св. Онуфрія, – т. зв. “купчої на Боянову землю” [72], що датується в межах кінця ХІ – початку ХІІ ст. [73]. Цей текст виглядає таким чином [74]: М(ѣ)с(ѧ)цѧ ѥнарѧ въ ·л· с(в)ѧт(о)го Ип[ол]та крила землю кнѧгъін// Боаню Всеволожаа передь с(вѧ)тою Софѥю передъ попъі а тu бъілъ попинъ Акимъ Дъмило, Пателеи Стипъко, Михалько Нѣжьновч[ь], М(и)х(а)ил(ъ), Данило, Марко, Сьмъюнъ, Михал(ъ) Елисавиничь, Иванъ Анъчинъ, Тuдоръ Т/u/uбъіновъ, Ильа Копыловичь, Тuдоръ Бързѧтчь, а передъ тими послuхъ кuпи землю кнѧгыни Боаню вьсю а въдала на нѥи семьдесѧтъ гривънъ соболии, а въ томь драниць семьсътu гривьнъ.

У тексті напису двічі згадувалась “земля Боянова”, що дало підстави розглядати це словосполучення як топонім. Щоправда під час публікації напису С. Висоцький не зміг локалізувати місцезнаходження “Бояновоїземлі”. Однак пізніше дійшов висновку, зваживши на приписку XVII ст. в Єрмолаївському списку Іпатіївського літопису – Коприевъ конець оу Кіевѣ на Боюніи [75] – що цю літописну “Боюнь” слід ототожнити зі згаданою у графіті “Бояновою землею” [76].

Однак текстологічний аналіз цього графіті, проведений та обґрунтований А. Нікітіним [77], змушує відмовитись від тлумачення “Боянової землі” як топоніма. Відповідно до сучасних даних, текст купчої має перекладатись таким чином: “Місяця січня 30-го, [на] святого Іполита, перед попами Святої Софії княгиня Всеволодова сторгувала землю княгині Боянової. При цьому були присутні протопоп Яким, [попи] Домило, Пантелей, Степан, Михалко «нежонатик», Михайло, Данило, Марко [та] Семьюн, [у той час як з боку покупця були попи] Михайло Єлисавинич [та] Іван Янчин [а з боку продавця були] Тудор Тубинов, Ілля Копилович [та] Тудор Борзятич. І перед цими свідками [княгиня Всеволодова] купила землю княгині Боянової всю [без залишку]. А за неї віддала сімдесят гривень соболиних, а у них [міститься] сімсот гривень «драничних»”.

Зважаючи на наявні дані, вживаний у літературі термін “Боянова земля” неправомірний, має йти мова тільки про “землю княгині Боянової”: не як про конкретну географічну назву місцевості на теренах Києва, а як про об’єкт права власності, що передається від однієї фізичної особи іншій. Втім, ми не можемо виключати, що у подальшому факт приналежності цієїземлі княгині Бояновій спричинився до закріплення останнього імені у народній пам’яті та подальшого ототожнення конкретної території з цим антропонімом, в результаті чого він трансформувався у топонім (наприклад, у ту ж саму “Боюнь” Єрмолаївського списку Іпатіївського літопису). Проте для доведення цієї тези даних бракує, та й це завдання виходить за межі нашого дослідження. Отже, вживання топонімів останньої категорії – назв місцевостей – було, всупереч очікуванням, надзвичайно рідкісним явищем. У написі про укладення миру між князями Святополком, Володимиром та Олегом для автора необхідним було вказати, коли і де було домовлено про мирні відносини, яким передувало збройне протистояння.

* * *
Отже, нами проаналізовано 28 випадків вживання у графіті топонімів або утворених від них прикметників. При цьому найчастіше зустрічаються назви населених пунктів, звідки походили автори написів (якщо ними були світські особи) або з якими пов’язане місце їхньої діяльності (якщо авторами були духовні особи). Незначна їх кількість щодо всієї сукупності наявного епіграфічного матеріалу змушує визнати, що при відборі інформації для включення до текстів пам’ятних чи молитовних написів вказівка географічних назв мала радше винятковий, аніж систематичний характер.

Примітки

1 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі / Авт. кол. І. М. Желєзняк, А. П. Корепанова, Л. Т. Масенко, О. С. Стрижак; відп. ред. О. С. Стрижак. – К., 1985. – С. 117–128.

2 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ–XIV вв. – К., 1966. – Вып. І. – С. 102–103, табл. LХI, 1; LХI, 2. Запропоноване С. Висоцьким прочитання першого слова було відкориговане В. Яніним, який визначив неправомірність ідентифікації першої літери як “г” та необхідність її прочитання як “п”: Янин В. Л. Эпиграфические заметки // Вопросы языкознания. – 1992. – № 2. – С. 24. Сучасні дослідження підтвердили правильність запропонованої коректури.

3 Згідно з прийнятою нами методикою (Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). – К., 2010. – Ч. І: Приділ св. Георгія Великомученика. – С. 6–7) під час реконструкції текстів використовуються чотири види дужок. У квадратних подаються втрачені внаслідок пошкоджень тиньку літери, у круглих – помилково або спеціально пропущені автором, у тому числі й при скороченні слів, у фігурних – реконструйовані за змістом слова або доповнення незакінчених слів, у скісних – випадкове подвоєння літер, обумовлене ушкодженням штукатурки в процесі видряпування літери й необхідністю її додаткового написання.

4 Полное собрание русских летописей (далі – ПСРЛ). – М., 2000. – Т. Х: Летописный сборник, именуемый Патриаршей или Никоновской летописью: (С прил. извлечений из монографии Б. М. Клосса “Никоновский свод и русские летописи XVI–XVII веков”). – С. 201.

5 Там само. – С. 202–226.

6 Там само. – С. 203–206.

7 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 18–24, табл. V; VI. 14.

8 Орел В., Кулик А. Заметки о древних киевских граффити // Археологія. – 1995. – № 1. – С. 127–128.

9 Зализняк А. А. К изучению древнерусских надписей // Янин В. Л., Зализняк А. А., Гиппиус А. А. Новгородские грамоты на бересте: (Из раскопок 1997–2000 гг.). – М., 2004. – Т. ХІ. – С. 258–262.

10 Корнієнко В. В. Графіті зі згадкою Всеволода Ярославича в світлі нових епіграфічних досліджень в Софії Київській // Видубицький Михайлівський монастир – погляд крізь віки: Зб. матер. наук. конф., присвяченої 940-літтю Свято-Михайлівського Видубицького монастиря: (Київ, 17 вересня 2010 р.). – К., 2010. – С. 365–367; Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської (ХІ – початок XVIII ст.). – К., 2011. – Ч. ІІІ: Центральна нава. – С. 101–103, табл. CLXI.

11 Привертають до себе увагу три літери над початком верхнього рядка. Автор запису дружинник Дмитро з якихось причин кинув видряпувати текст в цьому місці й розпочав новий рядок.

12 В. Орел та А. Кулик реконструювали цей фрагмент як Дмитръ ѱлъ отрочъ каету та тлумачили як такий, що Дмитро писав покаяння: Орел В., Кулик А. Заметки о древних киевских граффити. – С. 128. Пізніше С. Висоцький прийняв цю версію, лише з тою поправкою, що слово каета в даному тексті має значення не “покаяння”, а “жаль” чи “скорбота”: Висоцький С. О. Декілька зауважень до “нотаток про давні київські графіті” // Археологія. – 1998. – № 3. – С. 131–132; його ж. Київська писемна школа Х–ХІІ ст.: (До історії української писемності). – Львів; К.; Нью-Йорк, 1998. – С. 141–143.

13 Прикметно, що інший автор софійського графіті про смерть Всеволода Ярославича також підкреслив, що князь помер саме після обіду. Див.: Корнієнко В. В. Нова знахідка графіті зі згадкою Всеволода Ярославича у Софії Київській // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. – К., 2011. – Вип. 20. – С. 330–334.

14 Бугославский С. А. Текстология Древней Руси. Повесть временных лет. – М., 2006. – С. 238.

15 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 73–80; табл. ХХІХ; ХХХ.; 20.

16 Рыбаков Б. А. Русские датированные надписи XI–XIV веков // Свод археологических источников. – М., 1964. – Вып. Е 1-144. – С. 16.

17 Німчук В. В. [Рец. на:] Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской ХІ–XIV вв. Выпуск І. К.: Наукова думка, 1966, 239 с. // Мовознавство. – 1967. – № 2. – С. 89; 21.

18 Зализняк А. А. К изучению древнерусских надписей. – С. 282.

19 Мета та обсяги даної статті не дають змоги висвітлити розлогу аргументацію нашої концепції, з якою можна ознайомитись у таких виданнях: Нікітенко Н., Корнієнко В. Графіті “групи Олісави” на північних хорах Софії Київської // Пам’ятки України: історія та культура. – 2008. – № 1 (158). – С. 19–29; Нікітенко Н., Корнієнко В. Найдавніші графіті Софії Київської та її датування // Просемінарій: Медієвістика. Історія Церкви, науки і культури. – К., 2008. – Вип. 7: До ювілею професора Василія Іринарховича Ульяновського. – С. 365–399; Нікітенко Н. М., Корнієнко В. В. Найдавніші графіті Софії Київської та датування собору // Пам’ятки Національного заповідника “Софія Київська”: культурний діалог поколінь: Матер. ІV міжнар. наук. конф. “Софійські читання” (Київ, 25–26 жовтня 2007 р.). – К., 2009. – С. 417–443; Никитенко Н., Корниенко В. Древнейшие граффити Софии Киевской и время ее создания. – К., 2012. – С. 160–188.

20 У тому ж контексті в літописах вживається етнотопонім “Русь”.

21 Финно-угры и балты в эпоху средневековья / Отв. ред. В. В. Седов. – М., 1987. – С. 8–9, карта 1.

22 ПСРЛ. – М., 2001. – Т. 1: Лаврентьевская летопись. – Стб. 153.

23 Там само. – М., 2000. – Т. 3: Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов. – С. 21, 26, 28, 38, 29, 65; Т. 4, ч. 1: Новгородская четвертая летопись. – С. 143, 151, 152, 204.

24 Корниенко В. В. Новое свидетельство русско-финских контактов XI в. // Проблемы истории и археологии Украины: Матер. VIII Междунар. науч. конф.: (Харьков, 9–10 ноября 2012 г.). – Харьков, 2012. – С. 69.

25 Корнієнко В. В. Нове свідчення русько-кіпрських торгівельних контактів ХІІІ–XIV ст. // Древнее Причерноморье. – Одесса, 2013. – Вып. Х. – С. 333–339.

26 Близнюк С. В. Торгово-экономические отношения Кипра с государствами Средиземноморья в 1192–1373 гг. // Византия. Средиземноморье. Славянский мир: К XVIII Международному конгрессу византинистов. – М., 1991. – С. 50–81.

27 Там само. – С. 68–69.

28 Григорович-Барський В. Мандри по Святих Місцях Сходу з 1723 по 1747 рік / Пер. з давньоукр., післям. і прим. П. Білоуса; передм. О. Субтельного; за ред. М. Москаленка. – К., 2000. – С. 385–386.

29 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 103.

30 Див.: Корнієнко В. В. Фрагменти “Літопису Софійського собору”: три графіті у приділі свв. апостолів Петра і Павла зі згадками митрополитів ХІ–ХІІ ст. // Наукові записки: Зб. пр.
молодих вчених та аспірантів. – К., 2010. – Т. 20. – С. 27–38.

31 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 95.

32 Див., напр., запис про “Мир на Желяні” (№ 5), або графіті про поховання Ярослава Мудрого (№ 8), чи згадки про князя Святополка (№ 6 та № 9): Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 24–37, 39–45.

33 Нікітенко Н. М., Корнієнко В. В. Графіті “групи Олісави”… – С. 19–29.

34 Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской: (По материалам граффити XI–XVII вв.). – К., 1976. – С. 84–86, табл. LXXXII, 1; LXXXIII, 1. Опублікований текст коригував А. Залізняк: Зализняк А. А. К изучению древнерусских надписей. – С. 283.

35 Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської… – К., 2010. – Ч. 2: Приділ свв. апостолів Петра і Павла. – С. 62–63, табл. XCVII.

36 Щапов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси Х–ХІІІ вв. – М., 1989. – С. 208–209.

37 Корнієнко В. В. Корпус графіті Софії Київської… – Ч. 2. – С. 72, табл. CVIII, 2.

38 Томсинский С. В. Углече Поле в ІХ–ХІІІ веках. – СПб., 2004. – С. 34–37.

39 Напис був опублікований С. Висоцьким: Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской… – С. 101–103, табл. СХ; СХІ. Прочитання коригував А. Турілов: Турилов А. А.
Заметки о киевских граффити // Лингвистическое источниковедение и история русского языка. – М., 2000. – С. 47–49. Текст публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

40 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – С. 173–174.

41 Нині – городище в с. Білогородка Києво-Святошинського р-ну.

42 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – С. 27–28.

43 Опубл.: Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 45–47. Прочитання коригував А. Залізняк: Зализняк А. А. К изучению древнерусских надписей. – С. 281. Текст публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

44 ПСРЛ. – М., 2001. – Т. ІІ: Ипатьевская летопись. – Стб. 199.

45 Опубл.: Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской… – С. 74–75, табл. LXIX, 1; LXX, 1. Прочитання коригував А. Турілов. Турилов А. А. Заметки о киевских граффити. – С. 38. Текст публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

46 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 59, табл. XXV, 1; XXVI, 1. Прочитання коригували В. Орел та А. Кулик: Орел В., Кулик А. Заметки о древних киевских граффити. – С. 131.

47 Текст публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

48 Опубл.: Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской… – С. 59–60, табл. LIV; LV, 1. Прочитання коригував А. Залізняк: Зализняк А. А. К изучению древнерусских надписей. – С. 256–257. Текст публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

49 Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской… – С. 63–67, табл. LX, 1; LXI, 1. Текст публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

50 Там само. – С. 65–66.

51 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – С. 26.

52 Плетнева С. А. Древнерусский город в кочевой степи (опыт историко-стратиграфического исследования) // Материалы по археологии, истории и этнографии Таврии. Supplementum. – Симферополь, 2006. – Вып. 1. – С. 117.

53 Докладніше див.: Корниенко В., Остапчук Н., Колодницкий Л. История реставрации, перестроек и изменений функционального назначения восточной части южной внутренней галереи Софии Киевской // Софія Київська: Візантія. Русь. Україна. – К., 2012. – Вип. ІІ: Збірка наукових праць, присвячена 150-літтю з дня народження Дмитра Власовича Айналова (1862–1939 рр.). – С. 208–235.

54 Григорян Г. Армянские надписи Киевского собора святой Софии // Вестник общественных наук. – Ереван, 1979. – № 4. – С. 85–93.

55 Оскільки слово пошкоджене, Г. Григорян пропонує два можливі варіанти тлумачення цієї географічної назви: або Ісфаган в Ірані, або як Софія: Там само. – С. 91, прим. 30.

56 Корнієнко В. В. Вірменські графіті на стінах Софії Київської та деякі питання розташування й часу функціонування “вірменської каплиці” // Культура і мистецтво вірменської діаспори в Україні: Матер. міжнар. наук.-практ. конф.: (Львів, 19–20 листопада 2011). – Львів, 2012. – С. 54.

57 Сінкевич Н. О., Корнієнко В. В. Латиничні графіті XVI–XVII ст. Софії Київської: до питання класифікації та атрибуції написів // Труди Київської Духовної Академії. – 2009. – Число 5: Спец. вип., присвячений 300-літтю з дня упокоєння гетьмана Івана Мазепи: Матер. наук.-практ. конф. “Гетьман Іван Мазепа – будівничий Української Православної Церкви”: (Київ, 22–23 вересня 2009 р.). – С. 167, табл. XLI; Корнієнко В. Корпус графіті Софії Київської… – Ч. 3. – С. 81, табл. СХХVI, 1.

58 Там само. – С. 349.

59 Там само. – С. 85, табл. СХХХІІI, 3.

60 Słownik geograficzny królestwa polskiego і innych krajów słowiańskich / Wyd. pod red. F. Sulimierskiego, B. Chlebowskiego, W. Walewskiego. – Warszawa, 1884. – T. V. – S. 297–298. Режим доступу: http://dir.icm.edu.pl/pl/Slownik_geograficzny/Tom_V.

61 Там само. – Warszawa, 1881. – T. II. – S. 102. Режим доступу: http://dir.icm.edu.pl/pl/Slownik_geograficzny/Tom_II.

62 Там само. – Warszawa, 1892. – T. XII. – S. 169–172. Режим доступу: http://dir.icm.edu.pl/pl/Slownik_geograficzny/Tom_XII; Похилевич Л. Сказания о населенных местностях Киевской губернии, или Статистические, исторические и церковные заметки о всех деревнях, селах, местечках и городах, в пределах губернии находящихся. – Біла Церква, 2005. – С. 284–285.

63 Литовська метрика. Книга 561: Ревізії українських замків 1545 року / Підг. В. Кравченко. – К., 2005. – С. 133.

64 Летописец о первом зачатии и создании святой обители монастыря Густынского, святой живоначальной Троицы, храма общежительного, в лето бытия мира 7108, от воплощения же Бога слова в тысяча шестисотое, месяца мая пятого дня // Чтения в Императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете. – М., 1848. – С. 3–4.

65 Никитенко Н. Н. Образ св. анахорета Онуфрия Великого в иконографической программе Софии Киевской // Сугдейский сборник. – К.; Судак, 2005. – Вып. 2. – С. 276–284.

66 Высоцкий С. А. Средневековые надписи Софии Киевской… – С. 65.

67 Корнієнко В., Сінкевич Н. Написи-графіті XVI–XVII ст. центральної нави Софії Київської як джерело до біографістики та генеалогії // Український археографічний щорічник. – К., 2010. – Вип. 15. – С. 125.

68 Графіті опубліковане С. Висоцьким: Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 24–34, табл. VII, 1; VIII, 1. Текст коригував А. Залізняк: Зализняк А. А. К
изучению древнерусских надписей. – С. 281. Публікується відповідно до результатів сучасних досліджень.

69 Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. – С. 59.

70 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 29–30.

71 Б. Рибаков вважав, що “мир на Желяні” був укладений 1104 р.: Рыбаков Б. А. Русская эпиграфика Х–XIV вв. (Состояние, возможности, задачи) // История, фольклор, искусство славянских народов: Доклады советской делегации. V Международный съезд славистов (София, сентябрь 1963). – М., 1963. – С. 66.

72 Высоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской… – С. 60–71, табл. XXVVII; XXVIII.

73 Публікатор напису С. Висоцький датував графіті ХІІ ст. Утім, переконливішою видається думка Б. Рибакова, який на підставі даних палеографії та текстологічного аналізу напису датував його не другою половиною ХІІ ст. (як С. Висоцький), а 1086–1107 рр., ототожнюючи княгиню Всеволожу не з удовою Всеволода Ольговича, а з удовою Всеволода Ярославича (пом. 7 жовтня 1111 р.): Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор “Слова о полку Игореве” – М., 1972. – С. 415–416. Однак маємо зазначити, що цей напис часто привертає увагу дослідників, які наводять різні дати можливого його виконання, проте в межах окресленого Б. Рибаковим чи С. Висоцьким хронологічного діапазону. Див., напр.: Котышев Д. М. О поземельных сделках в Древней Руси (к изучению надписи № 25 из Киевской Софии) // Исследования по русской истории и культуре: Сб. статей к 70-летию проф. Игоря Яковлевича Фроянова. – М., 2006. – С. 164–174 (там же див. бібліографію).

74 Публікацію за результатами сучасних досліджень див.: Корнієнко В. В. Перші служителі Кирилівської церкви диякон Федір та священик Мартин // Пам’ятки України: історія та культура. – 2013. – № 2: (Лютий). – С. 29–30, мал. 9.

75 ПСРЛ. – Т. ІІ: Ипатьевская летопись. – Приложение: Разночтения из Ермолаевского списка. – С. 82, прим. к ст. 302.

76 Высоцкий С. А. Киевские граффити и “Слово о полку Игореве” // “Слово о полку Игореве” и его время: Сб. науч. трудов. – М., 1985. – С. 209. Цю думку обережно підтримав Д. Котишев: Котышев Д. М. О поземельных сделках… – С. 173.

77 Никитин А. Л. Основания русской истории: Мифологемы и факты. – М., 2001. – С. 389–404.